<< Главная страница

Доктор СерафIкус



Категории Вiктор Домонтович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роман Роздiл I Мiнливо й мляво перебiгають свiтлi струмки по великiй круглiй фонтаннiй мушлi. Змiна бiлявих струмкiв в абстрактних арабесках тiней розбиває увагу своєю безпредметнiстю. Перебiг тiней, падiння бризок, плюскiт води символiзують для Комахи усталений спочинок на пiвгодини в скверику, коли вiн, напрацювавшись у бiблiотецi, повертається додому. Пiсля врочистоï мовчазностi бiблiотеки, де лунке шепотiння й рип пера виростають у погрозу уявленоï катастрофи, пiсля книжковоï тишi, коли бiла одноманiтнiсть прямокутникiв паперу, книжок, лискованоï площини стола замикає в собi обрiй вражень, — зелень дерев i дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує. Iрця бiжить, пiдстрибуючи, назустрiч: IV Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комаха! Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сiдає. V Добридень, Iрцю! Як ти себе почуваєш? VI Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, якi в тебе сьогоднi книжки. Власне, ïï цiкавлять не книжки, а малюнки. Iрцi байдуже, що дивитись, аби дивитись, вона охоче переглядатиме й працi акад. Павлова, i Рошерiвський Mythologisches Lexikon, i атлас Мiкенських розколин, i таблицi з уламками посуду в трипiльському учнiвському збiрнику, i портрет Ервiна Роде або Федора Вовка. В Iрцi досить розвинене почуття умовностi, щоб на своï запитання задовольнитися з тих двох вiдповiдей i пояснень, якi вона дiстає вiд дядi Комахи, дарма що деякi з цих вiдповiдей межують iз знущанням. VII Що це? — питає Iрця, показуючи малюнок доби палеолiту, де на камiнцi вирiзьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя. VIII Це, — пояснює Комаха з щирою й непiдробленою сумлiннiстю людини, що звикла нiколи не зважати на авдиторiю, — це рiнерит з орiньякськоï стоянки Реб'єр. Дiвчина одриває голову вiд книжки, щоб подивитись, чи вiн жартує, чи нi. Упевнившись, що вiн говорить серйозно, i, муслячи п'ятерицю слиною, вона перегортає сторiнки далi. Людськi постатi в тваринних машкарах, подiбнi на американських мавпочок з дротяними нiжками, привертають увагу Iрцi. Iрця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторiнцi пляму, i питає: IX А це? X Це малюнок на костянiй тарахкалцi Мадленського шару з-пiд скелi Меж на пiвднi Францiï. Оцi-о люди танцюють святий танець сарн. Iрця захлинається од веселого реготу. XI Якi смiшнi! Якi вони смiшнi! I я хочу так! — Iрця починає плигати, у стилiзованiй подiбностi вiдтворюючи рухи людей кам'яного вiку. Таблицi в книжках з рефлексологiï можуть зворушити й не менше од картин сучасних французьких та нiмецьких експресiонiстiв. Цiкавiсть Iрчина така рiзноманiтна й всеосяжна, що досягає ступенiв мудроï й лагiдноï байдужостi: ïй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Iрця лише тих книжок, де нема малюнкiв, анi таблиць. Перегорнувши таку книжку з початку до кiнця i ще раз розкривши ïï, щоб саму себе перевiрити, вона розчаровано каже: XII Який ти, справдi, такий, дядю Комахо! XIII Який? XIV А такий... — вона пiдшукує слова i несподiвано для себе знаходить: — Такий абсолютний дивак!.. Навiщо ти носиш з собою зовсiм порожнi книжки? Комаха заздрить Iрцi. Пiсля тридцятьох рокiв усi книжки здаються прочитаними i всi продуманими. Вiн уже пiзнав ту гiрку огиду пересиченостi перед книжками, оте є taendium liberlli, що з року в рiк збiльшується i що вiд нього попри всi зусилля вже нiколи не можна звiльнитись, коли зникає колишня юнацька вiра в книжки i марною стає надiя, що якась нова книжка раптом, як виграш у лотереï, принесе несподiваний дар визволення. Така доля кожноï людини, що має справу з книжками. Книголюби, якi все своє життя проводять у бiблiотеках, приходять до бiблiотеки з Любовi до книжок, щоб серед книжок загубити ïï. Бiблiофiли, бiблiологи, бiблiотекарi майже нiколи не пишуть книжок. Iнодi, правда, серед них можна натрапити на осiб, що з манiакальною упертiстю протягом десятилiть незмiнно працюють над однiєю якою-небудь працею, але вони нiколи ïï не кiнчають. Це як у шлюбi: перше почуття оджито, i вiд кохання лишилася тiльки звичка, якоï нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-якi рештки кохання, то тiльки тi, що притаманнi звичцi. Тiльки звичка, та ще млявiсть i байдужiсть не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Дiяни Ефеськоï й Омар, небiж Магометiв, — Олександрiйську бiблiотеку. В вiцi, через який уже переступив Комаха, i думки, i книжки здаються такими нерадiсними й безобрiйними, як i днi, що ïх вiддано книжкам, лекцiям i бiблiотецi. В байдужостi Комахи не лишилося вже жадноï краплi цiкавостi. Нiчого, окрiм звички. Iрцю турбує питання: Чи буде ще раз лiто? Для неï рiк — доба. Рiк згодом вона зовсiм не та, що рiк тому. Для Комахи днi, тижнi, роки зливаються в один одноманiтний плин, що в ньому тижнi, мiсяцi, навiть роки линуть i зникають непомiтно. Для Iрцi кожен день — вiдкриття нових краïн i незнаних обрiïв. Невеличкий обшир коло неï в садку, на майданi, де вона бавиться, ховає безлiч нiким не знайдених i не уловлених скарбiв. Кожен новий наступний день для неï — радiсний i щедрий подарунок всеблагоï долi. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмiнно в певнi години i хвилини повторених вулиць, блокнотних нотаток, прочитаних лекцiй, перегорнених сторiнок, списаних аркушiв i переглянених студентських справ. Для Iрцi день безмежно довгий. В розпорядженнi Комахи є лише пiвгодини, коли вiн дозволяє собi посидiти в садку, погрiтись на осiнньому сонцi, порозмовляти з Iрцею — єдиний його протягом дня спiврозмовник, — щоб потiм поспiшити додому, заснути на годину i сiсти ввечерi знов за книжку, коректи й рукописи. З людьми Комаха нiяковий, стриманий i мовчазний. З Iрцею вiн балакучий i веселий. З Iрцею вiн навiть жартує i бавиться, чого в iнших випадках од нього аж нiяк i и можна було б сподiватись. Комаха з Iрцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в пiвдрiмотнiй утомi пiсля кiлькох лекцiй в IНО та сидiння над книжками, Комаха спочивав на лавочцi в садку, а коло нього маненька дiвчинка лiпила з землi, якоï вона нашкребла на дорiжцi пирiжки. Дiвчинка була стандартна п'ятилiтня дiвчинка: огрядненька, пухка, рожева ясноока й ясноволоса. Десь на перехрестi надривно дудiли в дудки комборбезнi карасинщики, трамваï дзвенiли i гуркотiли, вози, вантаженi вугiллям, здригались на бруку вулицi, хлопчики вигукували останнi новини про вибори в англiйський парламент, святкування Меду таблицi виграшiв. Вересневе сонце грiло м'яко й лагiдно. Соняшнi плями тремтiли на дорiжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотiв, i яснi струмки перебiгали на великi й круглi фонтаннi мушлi. Малi дiти гуляли на майданчику коло фонтану, наспiвуючи, присiдаючи, розкидаючи руками: Отакий високий! Отакий широкий! Це про пирiг... Серафiкус куняв. Дiвчинка коло нього копирсалася в засмiченому поросi. Вона щось шепотiла, заглиблена в своï справи, вiдсутня для всього того, що не стосувалося до ïï роботи. Дiвчинка сподобалася Комасi своєю серйозного уважнiстю. Вiн розглядав ïï згори вниз крiзь лiнзи своïх окулярiв, але вона не звертала на нього уваги. Вiн не iснував для неï, як не iснувало й нiчого довкола, окрiм купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася. Дiти то є дiти... Коли скласти пальцi козою, зробити страшнi очi та погрозливо приказувати: коза — дереза, за пiвбока луплена, нiби й справдi коза хоче рогами забодати, дiти регочуться до гикавки. Спосiб бавитися з дiтьми загальновживаний i традицiйний. Щоб зав'язати знайомство з дiвчинкою, Комаха скористувався з цього малооригiнального, досить трафаретного звичаю: пальцi, складенi, нiби роги, схилена голова та приказка речитативом. Дiвчинка одступила на крок: XV Де ти навчився такого хулiганства? Я такого не люблю! Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п'ятилiтня дiвчинка, щоб Комаха не засмiявся. З чемностi дiвчинка на його смiх вiдповiла посмiшкою. Вона не хотiла ображати чужого дядю, що не вмiє поводитися з дiтьми. Вона трималася з дядею протекцiонально, як старша, досвiдченiша й розумнiша. Такий тон i манеру в ставленнi до Комахи вона засвоïла з перших же днiв знайомства з ним. На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малоï дитини: XVI Як твоє iм'я? — вона вiдповiла не вiдповiддю i не мовчанкою, крутячи пальцями кiнчик фартушка й сором'язливо дивлячись убiк, а запитанням вiд себе: XVII А тебе? А тому, що незнайомий дядя мiг не зрозумiти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання: XVIII Як тебе звуть? Вiн вiдповiв: XIX Комаха! Вона пiдвелась, вiдступила вбiк, заклала вимазанi рученята за спину, виставила наперед своє кругленьке черевце i запитала: XX Справдi? XXI Справдi. Дiвчина замислилась. Вона повернулась до нього всiм своïм тулубом i досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгi ноги й великi черевики. Вона обдивилася його з нiг до голови. Тодi пiдвела очi — такi прозорi i яснi, — ще дещо помiркувала й, прийшовши до певного логiчного висновку, сказала: XXII А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькi? Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подiбним на людину, i надто великого, щоб бути тотожним комашинi. Вона шукала поєднання суперечностей, логiки в явищах, що спростовували одне одне. Якщо цей Комаха i був людиною, то якоюсь iншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивнiсть, вiн здавався абстракцiєю й фiкцiєю. Швидше, справдi, не людина, а похмурий гном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних пiдземних переходах, вiдлюдкуватих самотнiх печерах, що не звик бувати серед людей i радiти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулуса, колби, лабораторiï, од легенди про Фавста, од плянкiвських теорiй, од химер, iлюзiй, схем i формул. Анi його величезне тiло, анi його червоне, голене, подiбне на шматок свiжого м'яса, обличчя не переконували в реальнiй правдоподiбностi його iснування. У Комахи була непропорцiйно велика голова з опуклинами на чолi, а на м'язистому широкому носi вiн, надто короткозорий, замiсть окулярiв носив складнi лiнзи, що в них свiтло розкладалося на геометричнi блиски, на трикутники, куби, квадрати, нiби геометризоване свiтло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив вiн своï важкi лiнзи не для того, щоб дивитись на свiт i людей, а з навмисною метою експериментувати над свiтлом. Iрця оглядала, зважувала, мiркувала, оцiнювала i тодi, пiсля паузи, висловила певне гiпотетичне припущення: XXIII Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато? I тодi вiдповiла на дядине попереднє запитання: XXIV Мене звуть Iрка! Але, за деякий час, внесла поправку: XXV Iрусенька! Це здавалось ïй переконливiше i певнiше, якось нiжнiше й iнтимнiше. Очевидячки, вона дiйшла до висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довiру й визнання. Можливо, вона захотiла пiддобрятись або виставити себе в кращому свiтлi (Iрусенька, гарна дiвчинка, а не так: Iрко, йди-но сюди!). XXVI Я живу там! — сказала вона i показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. — А де ти живеш? XXVII Я живу там! Вiн махнув рукою в напрямi будинку, де мешкав. XXVIII Далеко? XXIX Не дуже! Наступного дня Iрця перша пiдiйшла до Комахи, спинилась у кiлькох кроках вiд нього, заклала руки за спину, схилила голову набiк i з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасi: XXX Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нiчого не матимеш проти? Одержавши згоду, Iрця побiгла розповiсти сенсацiю своïм приятелькам. Вона пишалась перед iншими дiвчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайностi! свого нового знайомства. Шанолюбство маленькоï жiнки було задоволене вщерть. Така екстравагантна шлюбна угода!.. Комаха мiг бачити, як приятельки Iрчинi, ховаючись за деревами й обережно, з цiкавiстю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Iрця пояснювала: XXXI Це комашиний тато!.. У нього є комашинi лапки, тiльки вiн ховає ïх, а комашинi вусики вiн голить. Я все знаю, бо я комашина мама: вiн сам просив мене, щоб я була за його Комашину маму. Останнє твердження Iрчине не зовсiм вiдповiдало дiйсностi, та Iрчине серце були таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-якi дрiбнi неточностi. Iстина деталiв повинна була гармонiювати з iстиною цiлого. Того дня Iрця зустрiла Комаху з хитрою й задерикуватою посмiшкою: XXXII А я знаю щось! XXXIII Що ж ти знаєш, Iрцю? XXXIV А я знаю щось. XXXV Скажи, що. XXXVI А я не скажу! XXXVII Чому ти не скажеш? XXXVIII А так, не скажу! XXXIX Ну, не скажеш, i не треба. Але це не було цiкаво: Не треба! Вона мусила була подiлитися з кимсь тайною, що ïï вона знала, й дiвчинка почала знов: XL А я знаю! Пританцьовувала й приспiвувала: XLI А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!.. XLII Ну, кажи вже! Тодi, сяючи, порожевiвши, урочисто проголосила: XLIII Я знаю, де ти живеш! XLIV Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розi! XLV А ось i неправда! Я знаю щось iнакше! I, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю i тихенько промовила: XLVI Ти живеш тут! Я бачила! XLVII Що ти бачила?! XLVIII Я бачила, як комахи через дiрочку в землю залазять, багато комах! Я сама бачила. Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати: XLIX Але ж, моя мила Iрцю, це неможливо. Я такий великий, а дiрочка, через яку лазять комахи в землю, зовсiм маленька. Ти ж розумiєш, що це аж нiяк неможливо! Iрця розумiла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи i навiть вiдмовилась од запропонованоï ïй цукерки. Чи варто було жити в свiтi, ïсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дiвчинкою, якщо твоï гадки хибнi й твоï припущення розходяться з дiйснiстю? Вона пiшла сумна й насумрена. Наступного дня дiвчинка сяяла: L Я знаю, — сказала Iрця, — як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тодi ти стаєш маленький, зовсiм маленький, i тодi ти влазиш у дiрочку! Логiчна структура висловленоï думки була бездоганна. Все непотрiбне було вiдкинуте, i лишалась одна чисто розумова конструкцiя, що в нiй не було нiчого зайвого чи принесеного ззовнi. В Iрчиному життi наступив комашиний перiод. Вона годинами могла сидiти коло комашинцi й розглядати комах та ïх ретельну господарську метушню. З материною уважнiстю вона дбала за комах. Якщо якась комашина лiзла через дорiжку, вона брала ïï й клала на травку газону. LI Дурне малятко! Приносила цукерку й розламувала на дрiбнi крихти. LII Це для вас! ïжте! Ïï серце було сповнене саможертв. З докором вона кидала Комасi: LIII Чому ти нiколи не даєш комахам Ïсти? I, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку: LIV Ти, мабуть, приносиш ïм ïсти вночi, коли всi сплять, щоб нiхто не бачив?.. А що вони ïдять? Щоб вiдповiсти на Iрчинi запитання, Комасi довелося перечитати Фабра. ïх взаємини розвивалися цiлком нормально. Були принесенi ляльки, i Iрця познайомила Комаху з тим оточенням i тими особами, в колi яких ïй доводилося iснувати. LV Скiльки тобi рокiв, Iрцю? LVI Торiк було десять, а цього — п'ять! Вона не запитала й собi Комаху, скiльки йому рокiв, дiти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоiстотна справа. Але вона меланхолiйно зауважила: LVII Я скоро стара буду. Це було несподiвано. LVIII Що ти, Iрусю! Чому так? LIX Я швидко росту! До дядi Комахи Iрця вiдчувала особливу нiжнiсть, — вона гладила його волосся, руку, обличчя, i з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашинi ноги, вона злiзала йому на колiна, обiймала за шию й зазирала йому в вiчi. Вона сподiвалася, що й без ïï прохання, вiн i сам якось здогадається скинути черевики й тим зробити ïй приємнiсть. Спiймавши комашину й показуючи, Iрця запитувала: LX А це твiй? Вони всi твоï, татовi, чи, може, є й iншi, окрiм тебе, комашинi тати? Ти мусиш менi показати iнших тат, якi вони. Отой дядя, що сидить на тiй лавцi, теж комашиний тато? Вiн до тебе подiбний. Ти не знаєш? Я побiжу, запитаю. Василь Хрисанфович почував себе досить нiяково, коли Iрця, схопившись, бiгла до незнайомого дядi i питала: LXI Ти теж дядя Комаха? — а тодi вихром неслась назад i голосно заявляла: LXII Нi, той дядя сказав, що вiн нi, що вiн не дядя Комаха! Iнодi Комаху Iрця застерiгала: LXIII Обережнiше! Ти ледве не розчавив бiдну комашину. Який ти, далебi, такий... I все ж таки в ïх стосунках було щось непевне, сумнiвне i хистке. Щось, що викликало в дiвчинцi стурбованiсть, народжувало внутрiшню тривогу. Не важко було помiтити, що всерединi ïï вiдбувалася велика боротьба, яка примушувала ïï страждати. Iрця була надто твереза дiвчинка, щоб за деякий час не перевiрити свiй комашиний ентузiазм, дядю Комаху та вiру свою в нього. Вона пiдiйшла, обдивилась його з усiх бокiв, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою пiджака, обережно, нiби боячись, нiби остерiгаючись, що щось може трапитись. Тодi, перевалюючись, сопучи, влiзла на лаву, забралась Комасi на колiна, торкнулася щiк, зняла окуляри, зазирнула в вiчi, розстебнула пiджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зiдхнула важко й запитала: LXIV А ти, дядю Комахо, людина? Комаха не зрозумiв: LXV Ну, а як же, Iрцю, розумiється, людина. Вона допитувалася: LXVI Всерйоз людина, чи ти тiльки кажеш? Зовсiм чи тiльки настiльки? Вона показала кiнець пальця. LXVII Всерйоз, Iрцю! Цiлком всерйоз. Така ж людина, як i ти, як i твоï тато й мама! LXVIII Не може бути! — сказала роздратовано Iрця i тупнула ногою. Вона заперечувала людську iстоту Комахи, заперечувала рiшуче й категорично. LXIX Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тiльки навмисне, тiльки так? Що сказати? Як вiдокремити в собi умовнiсть свого iменi й себе як людину? Комаха мiг би говорити про ейдетичнi смисли, вiн мiг би процитувати останнi книжки Лосева i його думки про формули категорiй, що входять в тетрактиду А: неiменована та iменована iстота тотожна зi своïм iм'ям як суцiльним видом своєï наiменованостi i вiдмiнна зi своïм iм'ям як неiменована, але як пояснити дiвчинцi вiдмiннiсть особи й iменi? LXX Я, — сказав вiн, плутаючись, i плутаючи, i не сподiваючись щось розтлумачити, — я Комаха, тiльки я не комаха, а... а так... Ну?.. Iрця зрозумiла його: LXXI Ти, значить, зовсiм не комаха, а просто Пупс! У цiй короткiй Iрчинiй фразi було сховано досить презирства й iронiчного розчарування. Смiшний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Авжеж одне дiло приятелювати з таємничим i привабливим своєю загадковою надзвичайнiстю комашиним татом, i цiлком iнше — з людиною, подiбною до пупса. У пупса товстi щоки, велика голова й виряченi очi, тягнучи за ноги ляльку, Iрця принесла рожевоголового пупса. Вона уïдливо сказала: LXXII Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах — ти сам! Вона бажала помститися, вiдплатити за розчарування, але вона не була злою дiвчинкою. Нi, серце ïï було сповнене Любовi, нiжностi й всепрощення. Вона притулилась до колiн Комахи й прошепотiла — вона хотiла втiшити його: LXXIII Ти не сумуй! Це ще нiчого, що ти не комашиний тато, а тiльки пупс. Пупс теж гарний, дарма що вiн смiшний i недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!
Роздiл II Комаха-Серафiкус-Дядя Пупс звик до дiвчинки. Похмурий дощовий день, коли Iрця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою органiзовану ретельнiсть, Комаха не був гарантований од химерних примх i невизначених настроïв. Бачити щодня Iрцю зробилось для нього потребою. Дощ iшов три днi. Три днi Комаха не бачив Iрцi. Три днi вiн вiдчував себе незадоволеним. Навiть нове число не принесло йому втiхи, дарма що там була надрукована розвiдка Вiлляммовiца-Мюллендорфа, а в однiй з рецензiй, вмiщених у часопису, було згадане його власне iм'я, з посиланням на його книжку Особливостi синтаксис грецьких написiв у лапiдарних пам'ятках пiвнiчного Причорномор'я. Комаха гуляв по вогких дорiжках скверика. Можливо, вiн сподiвався дочекатись Iрцi, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, не зважаючи на дощ, висидiти усталенi пiвгодини на лавочцi. У скверику вiн був сам. Патьоки, води текли з дорiжок на тротуар i вулицю. Художник Корвин, високий i тонкий, подiбний на розкритi ножицi, з гострим, як у Гоголя, носом, перебiгаючи повз скверик, привiтався з Комахою. LXXIV Чого це ви, Серафiкусе, мокнете пiд дощем? Комаха сконфужено й стурбовано почервонiв. LXXV Та це я так!.. Я гуляю! Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витiвку — гуляти в дощ... Вечiр, стiл, лямпа. Перед Комахою розкритий том Фрейзеровоï The Golden Bough, нiмецьке старовинне, початку XIX ст., видання орфiкiв. Великий грецький словник, компактне видання англiйського словника, стопка паперу. Скинувши своï важкi окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Вiн сперся на лiктi й пiдтримує голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоєгипетськоï казки про двох братiв як переказу про трансформацiю й мандрiвку душi, здається йому надто недоречним, блiдим i натягненим. Комаха починає шукати в орфiкiв потрiбноï йому цитати; вiн перегортає сторiнки, i зосереджена увага розбивається. Вiн згадує за Iрцю. В нього з'являється думка, для нього зовсiм несподiвана: Чому, справдi, нi?.. Чому йому не мати дiвчинки? О десятiй годинi Комаха повечеряв: з'ïв два шматки чорного хлiба з шинкою, холодну котлету, що лишилася вiд обiду, випив склянку холодноï води з цукром, — чаю вiн не пив, щоб не завдавати собi зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, — i, з'ïвши перед сном ще пару яблук, точно о пiв на одинадцяту заснув. Тiєï ночi Комасi ввi снi привидiлось таке. Неначе вечiр, тиша, лямпа, стiл, шафи; неначе усе — як звичайно: книжки, папiр, Фрейзер, орфiки, словники, але на пiдлозi коло грубки стоïть велика емальована миска з гарячою водою. Великi грубi пальцi Комахи несподiвано нiжно розвiшують на протягненiй шворцi простирало й бiлу флянельову сорочку. Iрця — певне, що це Iрця — стоïть голенька, з бiлою кучерявою голiвкою, на скронях волосинки в неï злиплися вiд поту, бо в кiмнатi напалено, й вона сердиться. LXXVI Швидше! Ти маруда! Тiльки ти не здумай, що митимеш голову з милом. Комаха розводить руками, а тодi примружує очi й каже: LXXVII А мишi?! У дiвчаток, що не миють голови з милом, заводяться в волоссi мишi великi, великi, бiлi й сiрi i... LXXVIII Що i? Що i? — ледве чутно, повторюючи останню iнтонацiю Комахи, з широт вiдкритими, здивованими й трохи зляканими очима, шепоче Iрця. LXXIX I виводять маненьких слiпих мишенят. LXXX Слiпих? А чого вони слiпi? А багато ïх буде? Знаєш, що? Хай виводяться. Дiвчинка зацiкавилась i слухняно сiла в миску, i вода з миски розхлюпалась на ноги Комасi та на пiдлогу, i по пiдлозi розплився брунатний ставок з химерними берегами. А Комаха тим часом швидко намилив голову. Тодi раптом рiзкий, крикливий, голосний вий прорiзав кiмнату. Комаха був навiть зразу вiдсахнувся, а тодi похапцем почав змивати з голови мильну пiну приготованою в глечику водою. Коли ж вiн нiс на руках маненьке, тепле, рожеве, безпомiчне, тремтяче тiльце, загорнене в мохнате простирало, щоб покласти в лiжко, в серцi Комахи заколивалась така безкрая радiсть, така гостра й болюча нiжнiсть до цiєï маленькоï купки людського тiла, що вiн мимоволi прихилився до стiнки i притиснув дiвчинку до грудей. ...Вечiр, тиша, лампа, стiл, шафа, лiжко. Дiвчинку викупану, покладено в лiжко, прикрито теплою ковдрою, i Комаха з серцем, переповненим нiжнiстю й болем, сiдає на маненьку табуретку бiля лiжка, щоб розповiдати дiвчинцi, поки вона не засне, казку про солом'яного бичка. ...Жили — були дiд та баба, i не було в них дiтей. I сказала дiдовi дiдова баба: Бач, дiду, немає в нас iз тобою дiтей, а ми вже старi, ото зроби з соломи бичка — буде в нас той солом'яний бичок за дитину. I не Iрцi, а самому маненькому Комасi, що лежить у лiжку, розповiдає казку стара нянька, куняючи носом; малий великий Комаха ось-ось засне, йому хочеться спати, але хочеться дослухати до кiнця казку староï нянi... Бажання, схованi й притлумленi вдень, прокидаються вночi. У нiчних снах вони набувають реальностi, й людина пiзнає нарештi те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неï невiдомим i неуявленним. Коли б люди не бачили снiв, може, вони нiколи не довiдались би про те, що iснує. Тiльки у снах розкривається справжнiй сенс наших бажань. Бажання й iнтереси Комахи нiколи не виходили за рамцi лекцiй, курсiв, тем для студентських доповiдей, карток, виписок, нотаток, нових книжок, видавничих проспектiв, шрифтiв, форматiв, палiтурок, скриньки з оголошеннями про засiдання в будинку Академiï, вiтрини з новими книжками у книгарнi Книгоспiлки, крамничок букiнiстiв та ïхнього книжкового барахла. Тепер несподiвано для нього прокинулось незнане досi бажання, бажання — мати дитину! Можливо, воно нiколи б не постало в ньому, коли б не виявилося так ясно й рiзко в примарах баченого сну. Сон розбуркав те, що досi було притуплене, сховане в глибинах його iстоти! Сон пiдказав бажання, перетворивши його уже на заздалегiдь завершене переживання. Мати дитину?! Це не така проста рiч, як може здатися на перший погляд. Щоб мати дитину, треба одружитись!.. Отже, iншими словами, зробити низку вчинкiв, часто безглуздих, смiшних i, кiнець — кiнцем, недоречних. Замiсть робити виписки, збiльшуючи свiй бiблiографiчний апарат i поповнюючи картотеку, вiн мусiв би спинити свою увагу на якiй-небудь жiнцi або дiвчинцi, упевнити себе, що саме ця особа, досi йому цiлком байдужа, припала йому особливо до вподоби, i вiн без неï аж нiяк не може жити, почати ходити з нею до театру, кiно, кав'ярень, тодi одного дня наважитися сказати ïй, що вiн кохає ïï, зробити ïй пропозицiю вийти за нього замiж i, нарештi, поцiлувати ïï. Замiсть сидiти за письмовим столом удома або в бiблiотецi, йому довелось би йти десь на побачення, ходити в зад i вперед по тротуару, гаяти час i, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподiвану зустрiч, як про те, що вiн нiяк не встигне своєчасно одiслати до обiцяноï статтi. Леле! Для людини скромноï й нiяковоï, до того ж переобтяженоï працею, семiнарами, лекцiями, громадськими навантаженнями, засiданнями предметових комiсiй, науковими доповiдями, правленнями корект, кохати жiнку — це, власне, практично майже зовсiм нездiйсненна рiч. Покохати? Де проходить межа, що вiдокремлює почуття вiд цинiзму, чемнiсть од образи, коректнiсть од брутальносте? Певно, що є на свiтi люди, здатнi поцiлувати жiнку, але Комаха зовсiм не був певен, що вiн мiг би наважитись зробити це. Усе, що не дано, вигадано. Химерною вигадкою лишався для Комахи давнiй мiт, повторений у пам'ятках усiх вiкiв i всiх народiв, про чоловiкiв, що кохають жiнок. Вiн не припускав, щоб за цим мiтом ховався будь-який реальний змiст. Чи не треба було цi перекази тлумачити алегорично? Кiнець — кiнцем про все це не варт було й гадати, бо Комаха не мав жадного намiру будь-кого цiлувати чи кохати, ходити на побачення, флiртувати, подобатись комусь або ж шукати собi когось до вподоби. Що бiльш вiн обмiрковував становище, то бiльше й бiльше впевнявся, що ледве чи вiн зможе здiйснити своє бажання. Перед вагою тяжких зобов'язань, що малювались його уявi, занепадала його рiшучiсть i слабiла його енергiя. Комаха хотiв одного: не турбуючи себе жадними зайвими турботами й не ставлячи себе у прикре становище закоханоï людини, мати дитину. Що зробило людство, щоб рацiоналiзувати взаємини мiж окремими статями? Власне кажучи, нiчого. Комаха хотiв мати дитину найрацiональнiшим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цiй справi до жiнки. Про свою iдею рацiоналiзувати кохання й шлюб Комаха, сидячи у скверику, якось розмовляв з художником Корвиним. — Я, — сказав Комаха, — хотiв би мати дитину! LXXXI В чiм справа, — вiдповiв Корвин, — давно вже час! Вiтаю вiд щирого серця! Одружуйся. Цiкаво, хто вона, ця обраниця, що полонила тебе?! Яка-небудь студентка чи, може, хтось iз спiльних наших знайомих? Ладен iти в парi, що це — Валентина Петрiвна!.. LXXXII Нi, — сказав Комаха, — ти не зрозумiв мене. Я нiчого не сказав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсiм iнша рiч. Ти розумiєш? LXXXIII Не дуже! LXXXIV Я, — спробував розтлумачити Комаха, — хочу щоб це сталося без участи жiнки. Менi здається, що немає потреби, щоб у дiтородiннi брала яку-небудь участь жiнка. Гострий нiс Корвина описав елiпсу й застиг у нерухомiй напруженостi. Корвин поклав долонi на голiвку тростини i, зiгнувши свiй довгий тулуб, сперся пiдборiддям на руки. Корвин був конструктивiст, i Комашина iдея конструктивного шлюбу зацiкавила його, хоч вiн i не зовсiм уявляв собi практичну можливiсть реалiзацiï подiбноï iдеï. — Думка, безперечно, оригiнальна, — зауважив Корвин, — але менi не зовсiм ясно, яким способом можна було б це здiйснити. Досi, скiльки вiдомо, дiтей родили жiнки. — Що з того? — спокiйно заперечив Комаха. — Це аж нiяк не факт! Я хотiв би родити сам... Можливiсть заплiднюватись, вагiтнiти i родити без шлюбного акту — це зовсiм не моя iдея. Я можу назвати низку iмен фiлософiв, що були певнi цього. Вiн потирав руки i, як пiдсумок цього, стверджував: — Нi, справдi, чому чоловiк сам без жiнки не може родити дiтей? Я б хотiв мати дитину, не турбуючи в цiй справi жiнку. Комаха говорив iз таким запалом, що можна було сумнiватися в тому, чи були в нього будь-якi виразнi уявлення про рiзницю мiж чоловiком та жiнкою. Певно, абстрактнiсть його уявлень сприяла тому, що вiн говорив з особливо пiдкресленою впертiстю. — То правда, — казав Комаха, — що ще й досi чоловiк ХХ-го вiку, як i чоловiк кам'яного, коли вiн хоче мати дитину, вступає у шлюб, але це свiдчить тiльки про недоречнiсть не рацiоналiзованих традицiй, що iснують, i бiльше нi про що. Ми повиннi перемогти природу й протиставити природi успiхи розумового розвитку. Чим вiдрiзняється на сьогоднi шлюбний акт дикуна з Сенегалю й професора Оксфордського унiверситету або дiйсного члена College de France? Iстотно нiчим! Коли б людство було культурно розвиненiше, воно давно подбало б про те, щоб примiтивний i некультурний спосiб дiтонародження заступити iншим. Людство, на жаль, не вжило жадних заходiв, щоб зробити з шлюбу вчинок, гiдний iнтелектуальноï людини. Корвин закинув голову назад i виставив уперед великий борлак. На вiдповiдь Корвин сказав: — На свiтi, мiй друже, є гарненькi дiвчатка. Кохання гарненькоï дiвчини завжди гiдне культурноï людини, навiть, навiть коли людина є член двох академiй. Серафiкус похитав негативно i з докором своєю великою головою гомункулуса. Вiн не згоджувався з епiкурейською легковажнiстю свого приятеля. Вiн сказав: — Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурноï рафiнованоï людини шлюбний акт надто вульгарна рiч, щоб можна було наважитись на подiбну непристойнiсть. Серафiкус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав: — Я не хочу розвивати будь-яких складних теорiй, але дозволю собi спинити вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тiльки на цих подробицях... Звички культурноï людини рiшуче заперечують усе, що пов'язане з шлюбним актом. Костюм сучасноï людини остiльки не пристосований до статевого акту, що розстiбнутий Ґудзик i не зав'язана краватка скандалiзують. Згодьтесь, що суспiльство вимагає вiд людини зав'язаноï краватки й застiбнутих Ґудзикiв. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцiнювати як антигромадський i антисоцiальний вчинок. Комаха з власного досвiду знав усю нiякову незручнiсть з'явитись на лекцiю без краватки або ж на засiдання наукового товариства з не застiбнутими Ґудзиками. Його ласкаво одводили вбiк i з убивчою чемнiстю нагадували, що в нього не все гаразд iз краваткою або ж з Ґудзиками. Чи ще гiрше, коли на вулицi до нього пiдходили й казали: — Ви б, знаєте, того... чи застiбнулись би, чи що... Тут жiнки й дiти, а у вас того, не можна ж, справдi, так... Свiй погляд вiн обҐрунтовував низкою етнологiчних спостережень: — Думка, що дитина родиться так, як це викладається в унiверситетських пiдручниках анатомiï, гiнекологiï чи бiологiï, це зовсiм не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плiд чистого теоретичного розумування, а з другого — висновок вульгарного й грубого емпiризму. Так само, як i два цiлком протилежнi твердження, що з них кожне виключає iнше, що, згiдно з одним, сонце обертається довкола землi, а, за другим, земля обертається довкола сонця. Але як воно є справдi, ми й досi ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дiтородiння, належить власне новому позитивi-стичному часовi i є наслiдком механiстичного мислення. Вона з'явилася зовсiм нещодавно. Так зване нецивiлiзоване людство, отже, бiльшiсть людства, що не подiляє поглядiв, засвоєних iз шкiльних пiдручникiв, припускає потребу для заплiднювання iнших, важливiших факторiв. Усi народи певнi, що жiнка може завагiтнiти, примiром, од вихру, щось з'ïвши або проковтнувши вишневу кiсточку. Тубiльне населення Австралiï певне того, що для того, щоб заплiднитись, досить подивитись на ератипу, камiнь дiтей. Кожна людина може пiти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жiнку, що йде, i прошепотiти: Диви, он яка гарна жiнка! Поквапся! — i таким способом спричинитися, що названа жiнка завагiтнiє. Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому своï химернi теорiï, до них пiдiйшла Iрця. Корвину Iрця сподобалась. В нiй було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотiла того, чого не хотiла, i уперто домагалась того, чого бажала. Познайомив Iрцю з Корвиним Комаха: — Iрцю, привiтайся! Дай цьому новому дядi руку! Але Iрця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє вiдмовлення аргументує: — У мене обидвi руки лiвi. Та за деякий час вона мiняє своє ставлення до Корвина й звертається до нього з пропозицiєю, в якiй виявляється вся повнота ласкавоï прихильносте Iрчиноï. Вона каже Корвину: — Хочеш, я тобi полiчу до ста? Корвин згоджується. Чому поезiï Лесi Украïнки чи Рильського треба вважати за цiкавiшi од чисел, перелiчених до ста або тисячi? Числа в Iрчиних устах бринять патосом i несподiванкою найвишуканiшоï поезiï. Корвин познайомився з дiвчинкою вже тодi, коли Iрчину вiру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомiсть з'явилася в неï нова уява, що дядя Комаха — це велика з пап'є-маше лялька — пупс. Даремно дядя Корвин доводив Iрцi, що дядя Комаха не лялька i не з пап'є-маше, а професор IНО i викладає студентам НОП (наукова органiзацiя працi) та рефлексологiю. Iрця не йняла йому вiри. Те, що дядя Комаха — лялька — пупс, це було для Iрцi реальнiше, приступнiше i зрозумiлiше, як те, що вiн професор i викладає рефлексологiю. До ляльки й Комахи Iрця ставилась однаково, трохи зневажливо. — Пупс смiшний! Дядя Комаха теж смiшний! Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Iрця сердилась, насумрювалась i починала бита його кулаками, намагаючись зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвиновi, Iрця компенсувала б своє незадоволення. — Дядя Корвин дражниться. Хай вiн не ходить до скверика. Я не люблю його. Вiн каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом. Iрця бiжить до фонтана i, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. ïй подобається дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливається листя, де перебiгають струмки, де вiдбивається Iрчине обличчя. Iрця любить схопитись рученятами за край басейну i повиснути над водою. Iрцю лякають: — Iди звiдтiля, Iрцю! Там дiд водяний! Вiн вистрибне з води й схопить тебе. — Вистрибне з води? Водяний! Так вiн без води здохне. В щоденнику Серафiкуса є запис: дiалог з Iрцею та коментар з цього приводу: — Дядю Пупс, упади. — Ну, Iрцю, менi не хочеться падати. До того ж тут насмiчено й брудно. — Та нi! Ти нiби впади. — А, нiби? Гаразд! Я нiби впав. Iрця задовольняється. У Комахи записано: Нiби — улюблена схема слiв, думок, вчинкiв Iрчиних. В нiби, в уявлене неначе замкнено всi подiï, все коло ïï днiв. Вона задовольняється з нiби. Проводячи межу мiж нiби й тим, що є, вона ясно вiдчуває рiзницю, що вiдокремлює нiби вiд реальностi, але не надає особливого значення цiй рiзницi. Записано: Iрця рацiоналiстка. На свiт вона дивиться спокiйно, врiвноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме iснування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цiлком тверезою логiчною послiдовнiстю.
Роздiл III Величезне тiло Комахи i його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м'яса. Руки його закiнчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м'ясаря, нiж тендiтне перо вченого. Пiдлога стогнала й дошки рипiли пiд його важкими кроками, коли вiн iшов своïми ногами, взутими в безмiрнi черевики. Важкий, масивний, волохатий, вiн здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа не було, не могло бути бiографiï. Анi його кулаки, порослi густим волоссям, анi його величезнi черевики не переконували в реальностi його iснування. Його червоне товсте обличчя iнодi здавалось наïвним i простодушним обличчям хлопчика, а iнодi, у важких зморшках i в утомнiй виснаженостi, тяжкою машкарою розпусника. Дiд з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсоннi ночi зробили його тiло передчасно товстим i грубим. Надто важко було визначити його вiк. Iнодi вiн здавався старим, iнодi юнаком. Йому можна було дати i 20 рокiв, i 50. Вiн не був розпусником, але в його вдачi пiдозрiвали найрiзноманiтнiшi вади. В ньому було щось од теорiï, схеми, вигадки, од химер, маячнi, iлюзiï. Вiн зберiгав у собi знання нездiйснених падiнь. Найдоброчиннiша й найсамотнiша людина, вiн не довiряв сам собi. Вiн не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться пiд час вистави пройтись по бар'єру бельетажних лож, вiн зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвiдувати театральних вистав. Обмеженiсть i замкненiсть його бажань могли i робити ïх вибухи небезпечними для суспiльства. Собi й iншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана вiд нього, бринiла в його устах як несподiваний безглуздий парадокс... Тимчасом Комаха був такий же, як i кожний лiпший, носив шевйотовий пiджак :i пiкейним комiрцем, строкатий в'язаний рудовато-брюнетного кольору жилет концесiйноï фiрми Бернгард Альтман, Вiдень — Москва, темно-сiру краватку, смажив яєчню на примусi, ходив увечерi до молочарнi ïсти квасне молоко, уранцi випивав склянку холодноï води, мав забiрну книжку в Церобкоопi й одержував, як i кожен член кооперативу, на мiсяць чвертку крупи, 100 грам рижу, пiвпляшечки олiï, кiло цукру, пiвфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавiяхему i Т-ва друзiв дiтей, мав акцiï iндустрiалiзацiйноï позики, споживав вiтамiни, любив помiдори з олiєю й чорним перцем, баклажанну iкру та кавуни. Нудьгував, радiв, хворiв, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був iз чогось стурбований, мерз, коли надворi було холодно, i умлiвав, коли було лiто й спека. Отже, вiдчував усю прикрiсть i всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежитi, колiту й головного болю i кiнчаючи приязню, цiкавiстю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, — доктор Серафiкус нiколи в життi своєму (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, i нiколи не кохав жiнок. I не через те, що вiн не хотiв кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя своє прожити i не помiтити, що ти iснуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цiкавитись i лишитись якось до всього цього чужим i непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, пiд сурдинку, обминаючи життя, боком, попiд стiнкою, глухими завулками, нiби ховаючись, — дарма що був великий, важкий i масивний. Вiн мiг кiлька рокiв прожити в одному помешканнi з жiнкою, iз самого початку, з першоï на схiдцях зустрiчi вiдчути до неï глибоку зворушливу приязнь i, проте, нiколи до неï не звикнути, обмежуватись при зустрiчах на упертiй мовчанцi i за ввесь час не пiти в своïх розмовах далi похмурих i млявих звичайно повторних добриднiв. Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обiзнанiсть у всiх дiлах Серафiкусових, рiшуче стверджував, що за всi роки, як вiн знає, в Серафiкуса не було жадного роману. Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претензiйноï всеобiзнаностi, але вiн не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-ого, коли вiн закiнчував складати своï магiстерськi iспити, був роман з Таïсiєю Павлiвною. Щоправда, Корвин мiг не знати про цей роман Комахи з тiєï простоï причини, що в цiй напiввигаданiй i непевнiй iсторiï було багато серафiчного, хисткого й iлюзорного. Це був єдиний роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таïсiю Павлiвну про цей епiзод, що мусiв був мати мiсце в ïï життi, вона рiшуче заперечила щось подiбне. Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агiтпропу в справi пiдготовки художнього оформлення до першого травня i привiтався з новою секретаркою, йому здалося, що вiн пiзнав в ïï обличчi щось знайоме. Вдивляючись у ïï обличчя, Корвин згадував i згадав. Вiн упiзнав у нiй колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в однiй квартирi з Комахою. — Даруйте! — звернувся Корвин до неï, — чи ви скажiть, будьте ласкавi, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-ого, в кожному разi ще перед революцiєю, не мешкали часом у Дикому завулку? Вона обдивилась допитливо спiврозмовника: — Так, мешкала! — Ну, так я вас знаю! Ви Таïсiя Павлiвна! Ви були тодi ще курсисткою, бiлявою, товстенькою дiвчинкою, i мешкали в кiмнатi в однiй квартирi з Комахою на Дикому завулку! — Але я вас не пригадую! — Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тiльки iнодi ходив до Комахи, але я вас запам'ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олiвцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам'ятаєте? Але вона не пам'ятала цього прiзвища. Це ж було так давно, а пiсля того минуло так багато найрiзноманiтнiших подiй. — Нi, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Дверi з його кiмнати виходили до вiтальнi, вiн грав на пiяннi, i в нього було багато книжок? — От, от, це ж i є такий вiн — Комаха: великий, червоний i з кулаками. Тiльки тепер вiн ще бiльший, ще червонiший i кулаки поросли волоссям! — Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вiкно, що з нього було видко Глибочицю й Подiл, i цей професор. Корвин переказав Комасi про цю зустрiч. Комаха захвилювався, тодi розплився в посмiшцi i сказав: — А чи ви знаєте, що я був колись у неï закоханий i в нас iз нею був роман? — Ви були закоханi, i в вас був роман? Ось так несподiванка! Це ж неможливо. Ви помиляєтесь, Серафiкусе. Ви вигадуєте. — Слово чести! Я був у неï закоханий! Менi було тодi 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я мiг у неï не закохатися? Корвин скептично похитав головою. — Ви ошукуєте себе самого. Я ж був у вас i пам'ятаю добре вас i Тасю, але нiчого не помiтив мiж вами романiчного... — Ну, що ж, це значить, що ви не зовсiм спостережливi. Закинути Корвиновi брак спостережливостi це значило образити його. Вiн рiшив перевiрити себе. Якось, розкладаючи перед Таïсiєю Павлiвною ескiзи принесених плакатiв, Корвин навiв розмову на минуле, на Комаху, i запитав: — Комаха, здається, був закоханий у вас? — Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора? Вона розсмiялась. — Чому саме в мене, а не шафу чи стiлець? Може, я щось забула абощо, але менi знається, що ми нiколи з ним гаразд i знайомi не були, принаймнi я не можу пригадати жадного випадку не то, щоб ми пофлiртували, але хоча б привiтались чи сказали пару слiв. Незграбний маруда! Не людина, а дерево, манекен у капелюсi, дерев'яна марiонетка. Вони мешкали в одному помешканнi, ïх дверi виходили в один коридор, але зустрiчались вони надзвичайно рiдко. Комаха ретельно уникав зустрiчi з нею. Вiн нiколи не дивився на неï, при зустрiчi щось невиразно мурмотiв i швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбiк. Мiж ними не було жадного слова, жадного погляду, жадного натяку. Серафiкус стверджував, дiвчина заперечувала. Вони розiйшлися в думках i по-рiзному оцiнювали слова, що нiколи не були сказанi, i подiï, що нiколи не траплялися. За найголовнiшу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який iснував тiльки в уявi Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрiчi з дiвчиною, схема проектованого роману, що ним вiн мiг би бути, коли б був. Замiсть спрощувати взаємини, слова, життьовi стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростiшi речi. Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зiр пройшов на площу Артема, тодi з вулицi Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвином розбуркала в ньому давнi спомини, i йому захотiлось подивитися на давнє своє помешкання. Вiн не любив споминiв i нiколи не згадував за минуле. Вiн жив без споминiв. Йому було прикро бачити мiсця й речi, що з ними вiн колись був зв'язаний. Минулого для нього не iснувало. Найпевнiше, вiн потрапив сюди цiлком випадково, пiдсвiдомо, — думав про щось iнше i, замiсть звернути лiворуч, машинально повернув праворуч. На розi, на колишньому пустирi, кiнчили тепер новий будинок, в конструктивному стилi, кубик покладений на кубик, змiнений модерн початку XX столiття, а за ним далi в завулку стояв i чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха. Це було рокiв десять тому. На третьому поверсi на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тодi низку написiв олiвцем: Був 7.7, Не застав 10.9, Був i не застав, Приходили Коля й Женя, Приходив електротехнiк...,. Тасю, прийду сьогоднi ввечерi о 10-iй..., Чекав вас учора весь вечiр. Приходьте завтра на звичайне мiсце..., Прошу не писати на дверях дурниць. Тася. Тасю, до якоï приходило завжди багато людей, у якоï завжди товпилося в кiмнатi, багато рiзного народу, — хтось ïв, хтось спав, хтось приходив, хтось iшов, — Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив нiхто. Професорiв знала Тася з урочистоï обстановки лекцiй, авдиторiй, лав, схилених голiв, лiтографованих курсiв, цератових зошитiв, чорноï таблицi, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки схiдцiв довгих бiлих лунких коридорiв. Тепер вона могла придивитися ближче до професорiв, якi вони бувають справдi. Був Комаха мовчазний, нiяковий i самотнiй. У нього було багато книжок. Вiн лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неï тiльки починали збиратись, i вставав, коли Тася ще спала. У нього був свiй розклад дня й ночi. Вiн майже нiколи не виходив з кiмнати, ввесь час писав. Тижнi минали за тижнями, а Комаха не тiльки не робив спроб познайомитися з Тасею, а, навпаки, ретельно уникав ïï. Кiнець лiта й осiнь, коли Тася оселилась у помешканнi ч.7 на Дикому завулку, були чудеснi, але вона не могла помiтити анi разу, щоб Комаха хоча б у недiлю, раз на тиждень, вибрався за мiсто. Тася зникла до недорiкуватого мурмотiння Комахи, до його нiяковостi, до його уникань. При зустрiчi вона дивилась на Комаху з легкою iронiчною посмiшкою, а всерединi в неï прокидався жаль. Якось надто не по-людському вiн жив. Чи не треба було б врятувати Комаху вiд самого себе? Тася досить довго спостерiгала Комаху: в неï поволi складалася думка, що вiн живе якось по-iншому, нiби й не живе зовсiм, нiби боïться жити, нiби боïться доторкнутися до життя, нiби живе непомiтно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своєï думки, але вiдчувала невлаштовану, неналагоджену одiрванiсть Комахи вiд жита. Тiєï недiлi був чудесний сонячний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасi з'явилась думка не ïхати моторовим човном iз компанiєю до Мiжгiр'я, як було домовлено, а пiти до Комахи, постукати в дверi й запропонувати йому провести день удвох за мiстом. Тася не сумнiвалась у згодi: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радiсне сонце. Якось перед цим почуттям ясного сонячного ранку зникло все iнше: i те, що вони з Комахою, власне, незнайомi, що досi вони не сказали один одному жадного слова, що, може, не вiдразу вони знайдуть спiльний Ґрунт для знайомства, а може, й зовсiм не знайдуть його. Та сонце, небо, теплий серпень... Тася одягла маркiзетову блузку, синю спiдничку, ажурнi панчохи, тiльки в виборi черевикiв завагалася: ïздивши за мiсто, одягала вона звичайний хром, але сьогоднi, задля урочистостi, наважилась одягнути лакованi. Комаха почув стук у дверi. Здивований, що хтось до нього мiг зайти, i незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами пiд столом, шукаючи пантофель, пiдвiвся i, держачи рукою комiр сорочки, — вiн не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, — одчинив дверi. Перед ним стояла Тася. Комаха мовчки дивився на ïï бiляве волосся, бiлу маркiзетову блузку, ажурнi панчохи та лакованi черевики. Вiн не сподiвався побачити ïï i не мiг уявити собi, нащо вiн мiг ïй здатися. Не чекаючи на запрошення, вона ввiйшла в кiмнату Комахи. — Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую! Ïй було весело й цiкаво. Весело зi своєï несподiваноï витiвки й цiкаво подивитись на обстановку, в якiй мешкають професори, — загадковi люди, що читають лекцiï, володiють таємницями знання, провадять iспити, пiдписують курсисткам матрикули, пробiгають по коридорах, не люди, а символи всезнання. Кабiнет. Велика шкуратяна канапа, пiанiно, письмовий стiл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стiльцях i на пiдлозi лежали купи книжок i аж до стелi заповнювали полицi. Кожен учений — труп. Оцей трупний сморiд, затхле повiтря, курява, безладдя в кiмнатi вразили Тасю. Вражена духотою в кiмнатi, вона подивилась на вiкно. Дарма що надворi було ясно й тепло, вiкно було зачинене. — Чому ви не вiдчините вiкна? У вас нема чим дихати. Сьогоднi ж чудесна погода. Комаха промурмотiв невиразно, що йому незручно працювати при вiдчиненому вiкнi, що вiтер може розвiяти папiрцi i на вулицi галасують дiти, ïздять вiзники та вигукують рiзнi перекупки. Усе це йому заважає. — Та все ж таки я вiдчиню. Тут же можна задихнутися. Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками. Речi є доконечна приналежнiсть життя. Жити — це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти кожну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя. Кiнець — кiнцем це дрiбницi: поставити на пiанiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити лямбрикони, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiанiно, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, не витертий почорнiлий нiж, масло в пергаменi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур. Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим. Кiмната Комахи справляла враження нежилоï, а речi й меблi — стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю. Речi з тандити, кiмната тандитника. — Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви ïх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здається якоюсь порожньою. Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядає картини, бере книжки i не кладе ïх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього. Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця. — Прошу, сiдайте! Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб. Не дочекавшись вiдповiдi, Таïсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок: — Ви все чужомовнi книжки читаєте? Ви, справдi, професор? Комаха повторив: — Прошу, сiдайте! Та вона ще не вiдразу сiла. Вона ще торкнулась клавiшiв пiанiно i прислухалась до рiзноголосих звукiв. — Я iнодi чую, як ви граєте. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика? Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкає на його музичнi вправи. Нiяковiючи, розгублюючись, втрачаючи пiд собою Ґрунт, захлинаючись у прикрiй для нього самого своïй неуважнiй нечемностi, вiн просив пробачення, — Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотiв би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав пiд сурдинку .Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я бiльше не гратиму. Тася спалахнула. Вона нiяк не сподiвалася, що ïхня розмова обернеться на нiяковi загостренi ущипливi пробачення. Похмура нелюб'язнiсть першого прийняття оберталася на протилежнiсть, i церемонна делiкатнiсть Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делiкатна попередливiсть Комахи була безглузда. — Що ви? Хiба я скаржилась чи нарiкала! Ви й так навдивовижу лагiдний i спокiйний сусiда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику. Комаха сидiв проти Тасi в напруженiй, дерев'янiй позi, тримаючи комiр сорочки лiвою рукою. Рука замлiла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, i те, що сандалi на босу ногу, i що вiн без пiджака й волосся в нього розкуйовджене, i що розмова йде якось недоречно й сумбурно. Вiн усе не мiг уявити собi, з якою метою зайшла до нього ця дiвчина. Попроси ти зачинити за нею дверi, бо всi в квартирi пiшли? З скаргою, що його музика ïй заважає? Позичити грошей? Вiн ладен був дати ïй, скiльки вона попросить, усi грошi, скiльки в нього єсть, тiльки щоб вона пiшла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями що його дратують. Вiн почував себе стомленим. Для Тасi було ясно: розмова набуває такого сумбурного характеру, що ïï треба кiнчати, iнакше вона ризикує заплутатись остаточно в хаотичнiй плутанинi. — Я прийшла вам запропонувати... Сьогоднi недiля, надворi чудесна погода. Хiба ж можна сидiти в хатi? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюєте. Оце я задумала зайти до вас i запросити поïхати вдвох десь за мiсто. Гаразд? Комаха мовчав. I Тасi здалось, що вiн ладен згодитись. — Куди захочете, туди й подамось. До Пущi — Водицi, Святошина, пароплавом на Слобiдку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегiдь. Я взагалi без примх. Зi мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаєте, звуть Тася. Справдi, скiльки часу живемо з вами бiк-о-бiк, а й слова досi один одному не сказали. Так згода? Комаха почервонiв. Безпомiчно й злякано вiн почав вiдмовлятись. — О, нi, нi, я не можу, нi! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу. Слова Комахи не справили на Тасю жадного враження. Вона й слухати не хотiла про вiдмовлення. — Праця! Що таке праця! У кого ïï нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурницi! Киньте! Ïдьмо! Берiть пiджак. Де вiн у вас? У шафi? Тася пiдвелася зi стiльця i обернулась до шафи. Комаха подивився на неï з жахом. Вiн розгубився перед цiєю дiвчиною, що вперше завiтала до його кiмнати, але поводилась так, нiби вони були давнi й близькi приятелi. До всього iншого не вистачало тiльки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там панує: бруднi рушники, киненi сорочки, зiм'ятi комiрцi, черевики, штани, все перемiшане в одну неохайну купу й притрушене нафталiном. Вiн став мiж жiнкою й шафою. Тримаючи лiвою рукою комiр сорочки, вiн праву простяг до Тасi. Вiн благав: — Не треба, ïй-богу не треба. У мене нема пiджака, тобто єсть, тiльки вiн не в шафi, а там, взагалi, у пралi, в шевця, я вiддав, позичив. Та вам байдуже це, де мiй пiджак, бо я все одно з вами не поïду, i взагалi не поïду, i не збираюсь ïхати. Iстерично вигукнув: — Я не хочу! Тася була в одчаï. Вона аж нiяк не сподiвалася, що справа так обернеться, — Тобто, як же це так? Це, виходить, сидiти менi самiй цiлий день у мiстi? Оце гаразд! Ви ж зрозумiйте, Василю Хрисанфовичу, що вже пiзно i всi моï знайомi роз'ïхалися. Тепер уже нiкого й не знайдеш. Вона ладна була плакати. У неï був такий хороший настрiй iз самого ранку. Бо що може бути приємнiше, як зробити приємнiсть iншiй людинi? Вона уявляла собi, як зрадiє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємнiсть, що за нього турбуються. А тим часом вiн зустрiв ïï пропозицiю насумрено, як злу прикрiсть. — Василю Хрисанфовичу! Голубчику ! Поïдьмо! Не самiй же менi ïхати? Комаха заперечував. — Я не можу! Менi ж нiколи! Вона тягла його за рукав. — Дурницi! ïдьмо! Нi, даремно! Вiн не поïде. Не хоче й не може. ïхати десь удвох за мiсто з дiвчиною?! Одна думка про можливiсть подiбноï подорожi у свiдомостi Комахи набувала вигляду життєвоï катастрофи. Серце билося у нього гарячково. З жахом вiн подивився на Тасю. Тася насумрилася. Пiдiбрала губи. Напiвобережно, напiвпрезирливоï кинула: — Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно! — ïй здалося, що вона знайшла нарештi потрiбне слово. Це трохи ïï заспокоïло й примирило; що взяти з нечемноï людини? I, все ще хвилюючись i намагаючись стриматись, щоб цей iдiотичний Комаха не помiтив слiз на очах, вона закидала Комасi його моральну зiпсованiсть: — Коли я пропонувала вам ïхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидiти щодня цiлi днi на самотi i що ви тiльки не наважуєтесь перший зайти до мене i сказати... Ну, i... Тася спинилась, ïй бракувало повiтря, вона почувала, що горло перехвачує спазма, i ще хвилина й вона розплачеться. Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула: — А ви егоïст!.. I вона вибiгла з кiмнати Комахи, щоб упасти в себе на лiжко i плакати, утнувшись у подушку, плакати вiд образи, вiд нудьги й самоти, вiд думки, що всi знайомi роз'ïхалися, i нiхто не зайде за нею, i вона нудьгуватиме цiлiсiнький довгий лiтнiй день. Вона плакала з того, що є люди, якi не вартi того, щоб ïх шкодували, побивалися за ними чи дбали. Роздiл IV Розмова з Тасею мала для Комахи несподiванi наслiдки. Його рiвновагу порушене й спокiй знищено. Його днi, ночi, думки, мрiï, бажання, години працi й години спочинку були з того часу отруєнi. Досi Комаха аж нiяк не цiкавився своєю сусiдкою. Вiн iгнорував ïï. Не звертав на не жадноï уваги. Досi вiн не помiчав ïï. Коли одного разу Корвин спитав його, що це заново; сусiдка, — курсистка, чи що? — вiн не вiдповiв на запитання. Досi вiн не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горба та. Зустрiчаючись на вулицi, вiн не пiзнавав ïï, бо взагалi не знав ïï. Одного разу вiн був страшенно здивований, коли якась дiвчина спинила його нi вулицi й спитала: — Ви йдете додому? Вражений несподiваним запитанням, Комаха вiдповiв: — Додому! — Так, будьте ласкавi, вiзьмiть цього пакунка i занесiть його додому. Комаха взяв i вдома, передаючи пакунка покоïвцi, сказав: — Це менi дали оце, щоб я однiс, так ви вiзьмiть. Я не знаю! А коли за кiлька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунки й кому той пакунок треба передати. Комаха на всi Дунинi запитання вiдповiв негативно. Вiн не може сказати анi хто, анi що, анi до чого. Вiн нiчого не може сказати, бо вiн нiчого не знає. Нiяковiючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жiнка, то це було так. Цього вiн був бiльш-менш певний, але чи назвала вона iм'я особи, кому вiн має передати пакунка, цього вiн не мiг пригадати. В пам'ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам'ятi постать зустрiненоï жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноï окресленостi. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про своє, i запитання зустрiненоï жiнки: Ви йдете додому? i слова Вiзьмiть цього пакунка — вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком стороннє. Найменшоï згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього! Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг. У нього заболiла голова. З лагiдною м'якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати. Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неï. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував: — Вам кого? Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала. Господиня помешкання iснувала, ïй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. ïхнi взаємини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах добриднях. Але й цi добриднi були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись. Нез'ясованiсть питання обертала цi добриднi на тяжкий обов'язок. Чи не будуть розтлумаченi його добриднi як настирливiсть, безглузда й небажана? Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно: — З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного... У чому, власне, справа? Слова Корвина були порожнi слова. Вони не мали жадного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi? Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини. Вiн уникав ïï. Свiдомiсть ïхньоï вiдокремленосте була мiцна й непохитна. ïх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридору. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна. Мiж ними лежала пустеля, iзольованiсть порожнечi, замкненiсть пiтьми, безмежнiсть простороней. Комаха навiть i думки найменшоï не припускав, щоб вiн мiг перейти цi два метри по коридору й завiтати до Тасi. Людськi уявлення далекого й близького умовнi й вiдноснi. Два метри — це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Рiзниця мiж далеким i близьким, досягненим i недосягненим, можливим i неможливим найменше залежить вiд усталених понять часу й простору. Легше здiйснити мандрiвку на Таïтi, нiж переступити два метри мiж двома кiмнатами. Пiтьма екваторiальних ночей прозорiша вiд пiтьми коридору в мiськiй квартирi. Пустелi джунглiв зрозумiлiшi й простiшi вiд чотирикутноï пустелi мiського передпокою. Екзотику мандрiвки на Таïтi механiзовано, налагоджено, обставлено комфортом останнiх досягнень технiки. Мандрiвник, придбавши в агентствi Кука книжечку з рiзнокольоровими квитками, згiдно з розкладом поïздiв i пароплавiв, за якийсь мiсяць, у заздалегiдь розрахований день, годину й навiть хвилину прибуває в призначене мiсце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано. Екзотику незнаних краïн обернено на фiкцiю рахункiв, вiз, паспортiв, митниць, автоматiв з шоколядою, джазбандного вереску, реклам Гала-Петер, цигарок, кокаïну й вiдповiдноï кiлькосте патентованих, гарантованих i гiгiєнiчних розваг. Сомалiйцi й таïтяни, сидячи ввечерi на порозi своïх хиж, мають вигляд готельних швайцарiв, джазбандних музик та придвiрцевих чистильникiв чобiт, що використовують тут свою професiйну вiдпустку. Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканнi з Комахою, минули днi, тижнi, мiсяцi, а два метри, що вiдокремлювали дверi ïх кiмнат, лишалися вiддаленiшi вiд усiх вiддаленостей. Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноï черепахи. Так було досi! Тепер усе змiнилося! Тасин прихiд порушив звичнi уявлення Комахи: недосяжне вагiтнiло можливiстю близького. Два кроки справдi стали двома лише кроками. Мандрiвцi в космiчну просторiнь, що тяглася тижнями й мiсяцями i загрожувала затягнутися на роки, повернено справжнiй ïï сенс. Роздiл V Корвин останнiй час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжi. Вер любила пляж, рiчку, смугу бiло-жовтого пiску, берег, верболiз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напiвроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся ïï. Засмалених юнакiв у синiх i червоних штанцях вона дразнила своïми духовитими десу, червоними пiдв'язками — Вер була брюнетка — i прозорiстю довгих чорних панчiх. ïй подобалось лишатися не зворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловiсть i молоде збудження. Вони або ж проходили повз неï, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко вiд неï i починали змагатися у стрибках, боротьбi та будуючи пiрамiди, щоб показати стрункiсть тiл та мiцну напруженiсть м'язiв. Було приємно бачити крiпкi й дужi ноги, вузькi стегна, плаский живiт, м'язистi руки, тверду шию, засмаленi жовто-бронзовi тiла й не сховане бажання, але Вер нехтувала ïх. Байдужим поглядом вона пробiгала по юнаках i одверталася. Вона волiла вибирати сама. У Корвина були всi данi, щоб Вер звернула на нього увагу. Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, — все те, що жiнкам здається бажаним у чоловiку. Йому не бракувало церемонносте, може трохи напруженоï й навмисноï, що примушує припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних пародiй. Деяка врочиста коректнiсть стриманого жесту завжди iмпонує жiнкам, коли жест пiдкреслює тактовнiсть звичайного поводження. Вер сподобалися скупi й чiткi рухи цього сухорлявого чоловiка з кiстлявим носом i темними руками, що розташувався коло неï, — уважно простелив простирадло, поклав валiзку, обв'язав голову рушником i простягнув на пiску своє довге, до чорноти засмалене тiло. Вiн лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тiло i обличчя з довгим гострим носом були бездоганнi й нагадували iталiйця доби кватроченто, — не Данте, нi, швидше Бенвенуто Челлiнi. Ще не взнавши, хто вiн i що вiн, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде. Трапляються iнодi випадковi знайомства, якi наперед визначають вчора, сьогоднi й завтра глибокоï дружби й щироï приязнi, дарма що цього вчора, власне, i не iснувало. Вчора не iснувало, але чи значить, що його не було зовсiм? Кожне сьогоднi визначає не тiльки прийдешнє, але й минуле. Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер анi про спеку, анi про температуру води. Жiнка, — ïï стрункi ноги, опуклi груди, вигин трохи широкого рота, тонкий чiтко окреслений нiс, побудований з блиском холоду, якому нiщо не чуже, а все пiдвладне, — варта була того, щоб з нею поводитись несподiвано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м'язи ïï нiг i ступнi. Ступню Тальонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоï. — Ви, — сказав Корвин, — повиннi були помiтити, що я уважно розглядав вас, ваше тiло, форму рук, нiг, вашу ступню, литки й стегна. Я мiг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на iм'я знавця i досить знаючи анатомiю, я змiг оцiнити форми вашоï ступнi i м'язи ваших литок. У вас м'язи танцюристки. Ви танцюєте або ж танцювали. З глибоким знанням дiла, пересипаючи свою розмову технiчними термiнами з анатомiï й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремi м'язи, про форму ступнi, вiдмiннiсть нiг у танцюристок. Вер розсмiялася. — З вашою обiзнанiстю фахiвця вам нiхто не закине настирливостi. Фахiвцевi завжди дозволено те, що заборонено ляковi. Однак, не зважаючи на ваше знання анатомiï, я не зроблю висновку, що ви лiкар, прозектор, хiрург, ординатор клiнiки, хоча б тому, що ви надто сухорлявi — не худий, бо чому ординаторовi й не бути худим? — а саме сухорлявi. У вас струнка сухорлявiсть поета або ж музики. Ви знаєте тiло — можливо, що знання жiночого тiла — це ваша побiчна професiя, але менi здається, анатомiю ви знаєте тому, що ви художник. Вони знали один одного, ще не назвавши себе. Вiн лежав, Вер сидiла. На тлi блакитного неба чiтко й ясно викреслювалася голова Вер. Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жiнку, сказати: — Майстри iнколи зважали на значення одноманiтного блиску тла, щоб змалювати вроду жiнки. Теоретики мистецтва золоте тло iкон ладнi тлумачити як висновок метафiзичних тенденцiй iконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсiм не метафiзика, а натуралiстичне спостереження: на тлi золота або ж емалi врода жiнки здається довершеною. Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пiсок йому з плеча i сказала: — Ви розглядаєте обличчя жiнки як матерiал для картини замiсть дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жiнка обертається на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання. Невже ж жадна жiнка нiчого не варта супроти картини мистця? Корвин повернувся на бiк i сперся на лiкоть. — Навпаки. Про мене жiноча врода є така ж культурна й естетична цiннiсть, як i мистецький твiр будь-якого майстра. До речi, менi здається, що я знаю вас. Iз самого початку менi здалось, нiбито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви — Вер Ельснер! Минулого року в Die Kunst була надрукована стаття про еволюцiю мистецьких стилiв. Критик мав на увазi два вашi портрети — один мальований в експресiонiстичнiй манерi та iнший, писаний Яковлєвим, в якому кубiзм був поєднаний з чiтким i монументальним академiзмом. З вашого тону я вiдчуваю, що ви незадоволенi, що критик писав про вашi портрети, а не про вас. Вер не заперечувала. Вона цiлком згодилася з Корвиним, коли той зауважив: — Стаття в мистецькому часописi, що трактує з докладною обiзнанiстю про вроду сучасноï жiнки, вигин стегна, лiнiю потилицi, форму спини — варта була б такоï уваги, як i стаття про стиль сучасних майстрiв. Чому годиться писати про портрети жiнок i присвячувати навiть окремi часописи спецiально жiночому вбранню, черевикам, зачiскам, килимам, меблям, i не можна присвячувати статей i часописiв самiй жiнцi? Вер i Корвин знаходили спiльнi думки й спiльний Ґрунт. В теорiï новоï культури вони вводили апологiю людини, ïï бажань та ïï активностi. На прапорi свого ентузiазму вони написали: активнiсть людини. Людськi почуття злиденнi й недосконалi, бо людство волiло вдосконалювати технiку мистецтва i нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаïлося цiнити культурнi цiнностi, що виростали з нездiйснених бажань, замiсть того, щоб культивувати бажання як культурнi цiнностi. Цивiлiзоване людство культурне у своïх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своïх почуттях i бажаннях. Вайле, нiмецький етнолог, свою книжку про дикунiв назвав Die Kultur der Kulturlosen, тим часом книжку про сучасне цивiлiзоване людство годилось би назвати Die Kulturlosigkeit der Kulturellen. I все ж таки в своïх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студiï при кузбасiвському Молодому театрi у 1918 роцi, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фiзкультурою, бiомеханiкою, ритмiчними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традицiï класичного танцю почали пiдупадати, а захоплення ритмiкою тiла стало загальним. Немає жiнки, яка б не припускала, що в неï схованi таланти актриси. Вер була жiнка, — отже, вона уявляла себе — принаймнi деякий час — акторкою. Вайлд розповiв iсторiю однiєï дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собi акторку, коли вiдчула в собi жiнку. Бiдне дiвча! — воно не вмiло пiдносити своï почуття на ступiнь театральноï гри i своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сiбiлла Вен була надто щира й наïвна. Вер — навпаки! Вер тiльки тому й вступила до студiï, що була жiнкою. Жiночий iнстинкт досягав у неï того ступеня природноï витонченостi, коли вiн може замiнити талант i висунути з натовпу. Бути жiнкою — мистецтво, як грати в пiнг-понг, диригувати оркестром й брати призи на шахових турнiрах. Манерну iндивiдуальнiсть Вер приймали за прикмету справжньоï талановитостi. Вона користувалась успiхом. ïй бракувало технiки, ïï пуанти не завжди були бездоганнi, але в особистiй вдачi Вер було так багато умовноï декоративностi й штучноï орнаментальностi, що ïй належало лише бути собою, за нею визнали першоряднi здiбностi. Приятелi ïй плескали. Знавцi, з властивою ïм педантичнiстю в своïх уподобаннях i присудах, вiдрiзняли не на користь Вер умiння бути жiнкою вiд умiння класичного танцю. В життi Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... ïй хотiлося плескати, коли у вiтальнi або ж кавернi з особливо химерним мрiйним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренгу й змiтала крихти з бiлого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й вiдповiдальна, як i останнє напруження тiла у змаганнях на 100 метрiв. Корвин помилився — Вер не була танцюристкою. Розвиненi м'язи Вер були розвиненi м'язи спортсменки. Вер зробила зi спорту професiю. З пляжу поïхали вдвох. Увечерi сидiли в саду, ïли морозиво, дивились на феєрверк. Слухали музику. Вечеряли в Континенталi. Вер пила горiлку й пиво. Вер казала, що на нинiшнiй день вона дивиться як на початок ïхнього товаришування, компаньйонату. Вона досить недвозначно виявляла свою прихильнiсть до Корвина. Але, давши йому всi аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жадного з цих авансiв. Пiзнiше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де нiколи ранiше не доводилось бувати, сидiли на кручi над Днiпром, знов блукали по вулицях i тiльки вже на свiтанку, о п'ятiй годинi ранку повернулися додому. Корвин не мiг достотно пригадати ïх нiчних розмов. Вiн не мiг зв'язати уривки розмов, що збереглися в його пам'ятi. Вiн пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що вiн пригадував. Вiн пам'ятав нiби крiзь сон. Може, цi розмови й справдi лише привидiлося йому потiм у п'янiй пiвсоннiй маячнi, а може, це були невисловленi думки Вер, що вiн ïх сам пiдказав ïй. Ця жiнка була чарiвна й приваблива. У сп'янiлих нiчних блуканнях вона не тратила ясностi. Утримуючись вiд будь-чого, вона шалiла в приборканих своïх бажаннях i спокушала найвибагливiшi дивацтва. Десь, у якомусь глухому завулку, вони сидiли на лавочцi коло довгого паркану, Корвин цiлував Вер у пiдголену потилицю. В легкому теплому повiтрi пахло нiчними квiтами. Десь кумкали жаби. В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо. Вер звiльнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотiла: — Я кохаю вас, Корвин! Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неï пахло вином. Очi ïï були широко розкритi, нiби в стражданнях породiллi. — Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задовольните своє бажання, а для мене — з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогоднi перед тим, як зустрiтись. Вер була дуже п'яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нiчого не говорила цього, i в п'янiй безглуздiй плутанинi думок, почуттiв, це сам Корвин висловлював невисловлене нею?! Але вiн твердо пам'ятав, що вона призналась у коханнi. Щоправда, коли це й було освiдчення, то дуже дивне. Вiн пам'ятав цi фрази. Вер казала йому: — Коли я сьогоднi побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Кiнець роману може бути небайдужим лише тодi, коли його обернути на початок кохання. Вони блукали. Вони пережили нiчнi кошмари химерного кохання, нiби нотрдамiвськi химери ожили в них. У своïх нiчних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям. У фiалкових присмерках на густiй синявi неба чорно-сiрi гiгантичнi потвори розкинули своï крила. Вiд збудження, що ще тремтiло в них обох, нiчнi потвори прокинулися, щоб справити вiдьомський шабаш. Вниз од цього будинку Корвин повiв Вер кривими стежками. Вони падали, пiдiймалися, губилися, йшли вперед i верталися назад. Вони плуталися в пiтьмi на переплутаних стежках провалля. Чи, може, це лише привидiлося ввi снi? А в срiблястому ранковому тремтячому свiтлi, коли Вер прощалася з Корвиним i вiн цiлував у неï руку, вона повторила: — Кiнець кохання буде лише тодi небайдужим, коли його обернути на початок!
Роздiл VI Вер була донькою помiщика, присяжного повiреного. Свого часу, за студентських рокiв, ïï батько побував на засланнi, i культ давнiх народовольських традицiй надавав влаштованому й врiвноваженому побуту в родинi Ельснерiв деякого вiдтiнку колись перенесеноï офiри й виконаного громадського обов'язку. З роками прийшли байдужiсть i спокiй, i батько Вер, не без матерiальноï для себе користi i не без апломбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував цi згадки про свою революцiйну дiяльнiсть юнацьких рокiв, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету. Вступивши пiсля закiнчення гiмназiï на курси, Вер змiнила свою гiмназiальну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синiй з високим англiйським комiрцем tailleur. Купила товстий лiнований зошит у чорнiй цератовiй обгортцi. На стiл у своïй кiмнатi поставила гiпсового Толстого, а на стiнцi повiсила довгобородого iнтелектуального Драгоманова в застебнутому сурдутi, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про ïï власнi уподобання, як про невиразний вiдгук розпливчастих уяв про студентiв i курсисток. Деякий час пiсля вступу вона навiть носила пенсне в оправi i з чорним шнурком. I не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорiю або символ. Вона хотiла мати вигляд дiвчини серйозноï, заглибленоï в себе й незалежноï. Вона вступила на курси з думками, що склалися в неï про студентiв з оповiдань батька. Курси й унiверситет в ïï уявi малювались величезною конспiративною органiзацiєю змовникiв. Вона мрiяла про долю Софiï Перовськоï та Вiри Фiгнер. Вона бачила себе на розi вулицi в схвильованому чеканнi губернаторськоï карети: так промайнуть на митi, пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склi червоний лацкан сiроï генеральськоï шинелi, i в короткому змаху руки розметене, роз трощене, знищене все. Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж нiяк не вiдповiдало анi атмосферi, анi оточенню. Ïï уява про унiверситет i курси показалася хибною. В цi роки мiж двох революцiй у студентськiй масi панували асоцiальнi настроï, що знаходили в собi вияв для переважноï бiльшосте в цiлковитiй вiдсутностi будь-яких духових iнтересiв: пасивна вiдсутнiсть будь-яких переконань, психологiчна астенiя. Студентська маса в своєму складi була аморфна, дезорiєнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморi, Вербiцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разi — Винниченка, Андреева й Купрiна. Iнтелектуальний рiвень був дуже низький. Кiно, театр мiнiатюр, для студентiв — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флiрт, недотепнi дотепи, пiснi, пiкнiки, кава й тiстечка у Франсуа або Семаденi. Державi потрiбнi були урядовцi. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки вiйни, чимала частина ïх потрапила за мобiлiзацiєю до вiйська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в нiй, Вер не раз приходила скаржитись батьковi: — Ти був щасливiший! А батько, посмiхаючись викришеними за юнацьких рокiв од цинги зубами, казав: — Можливо, доню! Для обдарованiшоï, iнтелектуально розвиненiшоï й духово-активнiшоï меншосте прапором став фiлологiзм, рафiноване культурництво, олександринiзм. Гасло культури заступило гасло революцiï. Книжка Барбе д'Оревiльï про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелiєю молодi, й пушкiнiянство — модою для всiх. Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправi й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манерi 30-х рокiв, в стилi онєгiнськоï Тетяни, як на жiночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал ïï обличчя. Саме в цi роки Павло Филинович працював над своєю книгою про Баратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому онєгiнському фраку по вулицях Петербургу, а Миша Алексеев читав Максиму Рильському кавказькi оповiдання Марлiнського. Вер перекладала з французькоï Верлена, стежила за Аполлоном, i Грабарiвська Iсторiя мистецтва, особливо том, присвячений архiтектурi, став ïï настiльною книгою. Захоплення бароко входило як обов'язковий складовий елемент у свiтогляд Вер та ïï приятелiв. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрiвку до барокових пам'яток Києва XVII-XVIII вiкiв. Блакитне небо, голi дерева, мереживо барокових вигинiв, бiлi хмарки i втома вiд прогулянки пiшки з Печерського через Подiл до Кирилiвськоï церкви. Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з киïвськоï вистави Кольцо 1915 року Марко Басарг починав свою берлiнсько-паризько-ньюйоркську кар'єру експресiонiста. Вер ненавидiла iнтелiгенцiю, парламентаризм, лiбералiзм, слова про поступ, прогрес, еволюцiонiзм, iдеали добра й гуманiстичноï добросте. Падiння Перемишля ïï не схвилювало. Пiд 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано: Лiбералiзм у Росiï зi своєю боязкою iнтелiгентською громадськiстю знав лише малих богiв, мiсцево-шанованих, хатнiх богiв, богiв пенатного значення. Лiбералiзмовi бракувало стилю. Злиденнiсть, сiрiсть, зубожiлiсть, розпливчастiсть, — чи вважаємо це за стиль? Бєлiнського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо iм'ям героïв? Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвiтню комедiю, i ствердив Кутузова, що пiд час бородiнського бою — ïв курку. В Росiï завжди ïли курку пiд час бородiнських боïв. Цiєю самою кутузовською куркою вигодовано росiйську вiдсталiсть. Росiйськi вояки пiд час вiйни воювали проти гармат багнетами. Хiба не Толстой заповiв як вищу мудрiсть вiйни ïсти курку пiд час боïв? А хiба не ïли? Як провести межу, що вiдокремлює нездарнiсть i зраду росiйського бюрократизму вiд так званого росiйського генiя? Коли Толстой пише: Я живу добре! Три роки не читав i тепер не читаю жадноï газети, чи не мусимо ми радiти: вiн — ми, ми — вiн?!.. Аполлоновi Григор'єву вона вiддавала перевагу перед Бєлiнським i протопоповi Авакумовi перед Михайлiвським. 17-ий рiк Вер стрiла лiвою з лiвих. В революцiï ïй подобався максималiзм i з усiх гасел найбiльше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцiю вона входила через Скитiв. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних iз зошита сторiнках квапливо накидувала великими лiтерами проекти резолюцiй. Щоправда, цього ïï ентузiазму вистачило тiльки на дуже короткий час, не бiльш, як на кiлька мiсяцiв. Горохвяний хлiб, хмурi буднi, свист гарматнiв, що проносилися над дахом будинку, нiчна стрiлянина, коли мiсто опинялось у владi пiтьми i кожен будинок ставав самотнiм островом, одрiзаним од цiлого свiту, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнiтило, вселяло почуття непевносте й утоми. Iмперiя агонiзувала. На вулицях мiста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавiлi пси зграями бiгали по порожнiх пiшоходах. До унiверситету почали приймати жiнок. Восени 17-ого року Вер з курсiв перейшла в унiверситет. Серце стигло в попелi зимових присмеркових днiв. Горохвяний хлiб був крихкий i мав солодкий присмак. Революцiя переставала бути забавкою для естетiв. Дзвiнким i широким, як крок караулу, словом Kommandantur, написаним чорними лiтерами на рiвно виструганiй дошцi, яку повiсили проти Мiськоï Думи над входом до Дворянського зiбрання, 1918 рiк ствердив для революцiï перепочинок. Лiто 18 року принесло бiлий хлiб, яснiсть i спокiй, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасiв Молодий театр з Кляйстом i Шекспiром, Бiба-бо з Агнiвцевим, роздягнену Леду Анатоля Каменського, вiденську оперетку. Втiкачi з Петербургу й Москви переповнили Хрещатик, каварнi Франсуа й Семаденi, алеï Купецького саду. Киïв став галасливий, людний, безтурботний. Чорна бiржа простяглася од Iнститутськоï до цирку на Миколаïвськiй. Двiр, сенат, синод, мiнiстри, титули й ордени вiдновлювали iлюзiï реставрованого Петербургу на берегах Днiпра. Восени 18-ого року Вер була однiєю з тих, що натовпом молодi вийшли з унiверситету: повстати й розбiгтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрiя про Вiру Фiгнер. Спалахнула й згасла, щоб бiльше нiколи не прокидатись. Тодi прийшли голоднi роки. Мiсто вмирало. Брук вулиць зарiс травою, трамваï перестали ходити, крамницi стояли з вибитим склом вiкон, з вiтринами, забитими дошка ми. Бiльшiсть знайомих роз'ïхалося з мiста: тiкали вчителювати на село, доти нiколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях i лiсових розробках бухгалтерами, доти нiколи не бачивши, що таке рахiвниця й гросбух. Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку пайкологii, вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та воєнкоматiвськими закладами. Вер пов'язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй скитський перiод навчав слухати революцiю, але не навчав робити ïï. Вер скористувалася з першоï нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ïï революцiйнiсть, ïï праця, ïï ентузiазм, кохання й навiть шлюб, — усе це було лише силуетною iншого, щiльного, живого життя. Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неï. Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. ïй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужосте, тому, що це створювало для неï якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Iнституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переïздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi. Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Києвi i брак помешкання в Харковi були достатнiм аргументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приïздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киïв. Вiн стрiчав ïï на дверцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколади. Залiзничний квиток, коробка шоколади, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: Цiлую. Твоя!, — доводили Вер, що вона замiжня. Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi. Життя складалося з уривкiв, з початкiв чогось, що нiколи не ставало завершеним, з планiв, досвiдiв i проектiв, що ïх вона нiколи не намагалася здiйснити. ...Вер сидiла з Корвиним у Фокiна, чекаючи на початок сеансу. Вер казала Корвиновi: — Колись я працювала коло верстату — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетнiй студiï! Навiщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла замiж! Замiж я вийшла за чоловiка млявого й коректного. Вiн мешкає в iншому мiстi й приïздить разiв два протягом року на кiлька днiв. Я знаю англiйську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на украïнську — коли б на мiй смак, я не перекладала б анi того, анi того, бо анi той, анi той менi аж нiяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає менi можливiсть жити на власнi кошти. Чого варте це все? Пiсля паузи Вер додала: — Я ходжу в кiно, я роблю це, щоб бачити потiм сни. Ви, Корвине, певно, не вмiєте настроювати себе на сни. Нi? А я вмiю! У мене є цiкавий задум для повiсти: описати не сам роман, перипетiï кохання, а лише тi сни, що ïх бачать закоханi. Сни повторюються. Вони лейтмотивнi, й мотиви снiв заступають змiни й подробицi любовних пригод. Це був би надзвичайно цiкавий роман. Корвин не зрозумiв Вер: вiн не знав нiяких повторених снiв, а тi сни, що повторювались, не мали жадного сенсу. На вiдповiдь Корвин зробив невиразний жест. Проти них коло протилежноï стiнки фойє за столом сидiв горбань у чорному сурдутi, з бiлим високим комiрцем i чорною пишною, пов'язаною бантом з крепу краваткою. У нього було блiде, гостре обличчя рахiтика й довгi вчепливi руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на бiле паспарту, вiн вирiзав силуети. Корвин запропонував Вер замовити горбаневi вирiзати ïï силуету. Вирiзуючи з паперу силуетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером i швидкими, довгими пальцями, горбань говорив: — Ножицi слухнянi, як олiвець. Вони досконалiшi вiд олiвця й пензля. Я волiю користуватись краще з ножицi, як з олiвця. Ножицi психологiчнiшi, вони як продовження пальцiв: це скульптура, поєднана з малюнком. Вирiзати з паперу силуетний профiль жiночого обличчя — це вiдчувати насолоду. В профiлях деяких жiнок є дивовижна гармонiйнiсть. Я здобуваю фiзичну втiху, коли моï пальцi повторюють з м'якою й лагiдною рiвнiстю вигiн пiдборiддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силуети, мистецтво єдиноï цiльноï лiнiï — умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженiсть, iнодi вiдчуваєш радiсну сподiванку, що створено шедевр. Горбань наклеïв на бiле паспарту темну силуету Вер i, пiдвiвшись, з глибоким уклоном, в який були вкладенi нинi вже забутi форми поваги, вiн з особливо вишуканою чемнiстю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мистець вiдмовився. — Я мав приємнiсть вирiзати ваш профiль. Я вiдчув од того втiху. Я вдячний вам. Дозвольте ж менi, як мистцевi, цю маленьку примху та приймiть вiд мене невеличкий подарунок. Корвин говорив Вер про доктора Серафiкуса, що в крамницi забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що мiг вирушити в одне мiсце, тим часом поïхати в iнше i в дорозi забути, куди вiн ïде, а приïхавши, не знати, куди приïхав, — що все своє життя забував про найголовнiше в життi — кохати жiнок. Вер сказала художниковi, щоб той обов'язково познайомив ïï з Комахою. У доктора Серафiкуса була одна вада, яка пригнiчувала його i вiд якоï вiн не мiг звiльнитися. Вiн був упертою й працьовитою людиною. Якщо писав наукову роботу, статтю, то опрацьовував безлiч лiтератури, вводив силу цитат iз примiтками. Комаха як учений iснував у примiтках. Щодо цього, то Комаха не вiдрiзнявся вiд своïх колег, бо ïх наукова дiяльнiсть була так само не бiльше, як тiльки примiткою до науки. Список його друкованих праць i довiдка про те, що вiн виконував вiдповiднi громадськi навантаження, двома додатковими примiтками стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-го розряду в Киïвському IHO (iнститутi народноï освiти). Вiн був бiльший i цiкавiший од своïх примiткових студiй i свого примiткового iснування, але традицiйнi сумлiннiсть та працьовитiсть були бiльшi за нього. Як i бiльшiсть його сучасникiв, вiн не розумiв свого часу. Був упевнений, що кожен наступний день є автоматичним вiдтворенням попереднього. Колишнє товарне виробництво виходило з предмет невидимого: робiтник виробляв конкретну рiч — чоботи, пальто, стiлець, вiз, склянку, годинник — i милувався нею. Сучасна людина не знає любовi до речей, бо виробляє ïх. Система конвеєра розкладає роботу на низку часткових примiтивних вправ. Доктор Серафiкус теж бук таким: безпредметний, людина запереченого бiологiзму, примiткового, замкненого, схематичного iснування. У кафе, куди Корвин усе ж таки витяг Комаху, доктор почуває себе незручно, був незграбним, дратувався вiд уваги Бер, ïï питань, чому вiн неодружений. Наступного дня, зустрiвши жiнку на вулицi, ганебно втiк. Тодi Бер сама постукала до квартири Василя Хрисанфовича, бо не звикла вiдступати. Серафiкус грав на пiанiно й не помiчав нiчого навколо себе. Вер слухала. Потiм вони говорили про кохання. Доктор усе хвилювався, чи не здаватиметься тепер його ставлення до жiнки нечемним або безсоромним. Вер була незадоволена його поведiнкою, вважаючи себе такою, перед чарами якоï не встоïть жоден чоловiк. Навiть поцiлувала його перша, прощаючись на сходах, що пахли кiшками. Комаха мучився, що про нього подумає Вер? Вiн називав людськi пристрастi низькими, плотськi бажання — нечистими. Хiба ж є не лицемiрство з його боку? Наступного дня вiн вибачився перед Вер за своï думки, а ту розбирав смiх. Комаха почав приходити до Вер, а та — до нього. Доктор був незграбний, важкий i марудний, не знав, як себе поводити. Дозволяв лише гладити кiнчики ïï пальцiв. Кожного разу хвилювався, чи прийде. Потiм чекав, що скаже на питання: Коли побачимося знов? — Нiколи. Врештi Вер якось сказала Серафiкусовi, що йому добре було б одружитися зi скромною та хорошою дiвчиною, яка б не була такою вередливою й примхливою, як вона. Корвин був ображений. Вiн пiдозрював, що Вер зустрiчається Комахою, що вона вiддала перевагу не йому, а тому серафiчному циклоповi. Одного разу Вер пiшла на концерт iз Комахою. Там був i Корвин. Жiнка сказала доктору, щоб вiн ïхав додому салi, а ïï проведе художник. Комаха iнодi говорив: Коли б ви знали, Бер, як тяжко вас кохати. Вона вiдповiдала: Коли вам тяжко, то йдiть. Але вiн знав, що не пiде, що його життя без Бер — пустеля. Серафiкус писав листи до Бер, але не одсилав ïх. Вiн писав про те, що з жiнок для нього iснує одна вона, що в коханнi йому багато треба, що вiн звик до самоти, i в цю самоту включив i ïï, як частину себе. Вiн не жив своïм життям, вiн жив уявленим життям, i це уявлене життя, яким вiн жив, було життям Вер.
Роман В. Домонтовича Доктор Серафiкус розкриває проблеми особистостi та суспiльства, рацiонального та чуттєвого, чоловiчого та жiночого начал. У романi вiдчутний i сатирично-iронiчний струмiнь, вiн вiдзначається новизною i динамiзмом сюжету, вiртуознiстю та простотою оповiдi. В образi доктора Серафiкуса втiлюється новiтня людина у футлярi, рацiональна, зi своєю фiлософiєю любовi.

Метки Доктор Серафiкус, ВIКТОР ДОМОНТОВИЧ, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Доктор СерафIкус


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация